Було їхнє свято, тож вони з квітами й прапорами йшли до скам’янілого вождя. Грав оркестр. Труби блищали, від дощу блищав і граніт пам’ятника, міська околиця відбивалась у мокрому асфальті. Всі були без кепок чи капелюхів — сиві, лисі, з мокрим пушком голови, суворо-покаянні погляди на старечих обличчях. Один ніс невеликий вазончик бегоній, якого дбайливо тримав обіруч, на зігнутій руці висіла ковінька. Серед інших стариганів він виокремлювався розкішною, білою, майже дідморозівською бородою, що лежала на його далеко не богатирських, змарнілих грудях. Щойно підійшов за іншими до постаменту, зніяковіло зігнувся й поставив свій вазончик, а випроставшись, незграбно, наче соромлячись, перехрестився.
— Дивися, Борсук! — майже із захопленням смикнув за рукав приятеля Вінцесь. — Живий, ти подивися…
Так, це був він, живий і начебто здоровий, якого Ляксєй із Вінцесем пам’ятали ще з воєнних років, коли мешкали в тому ж містечку, де пережив лихоліття цей старий глухонімий чоловік із прізвищем або прізвиськом Борсук.
— І, здається, такий, як колись, — не вгамовувався Вінцесь.
Дивно, одначе, що такий, як колись. Життя чи натура причина цього? Чи, можливо, рожевий туман обману, розвіятись якому вперто не дають обставини. Такі, як у цьому випадку з Борсуком.
Він з’явився в тому городі-містечку під час масової втечі. В перші дні війни із Західної Білорусі вперемішку з армією ринув і шмат цивільних. Деякі їхали на військових машинах, інші на підводах, а більшість ішла пішки — з вузликами, валізками, дітьми. Борсук вирвався з пекла, схоже, сам, один. Усі члени його сім’ї десь зникли, а він зупинився, чекаючи їх, у містечку. Мабуть, думав, тимчасово, та так і осів на всі роки окупації. Жив у старої бабці біля рову, заробляв чим міг: копав грядки, рубав дрова, ремонтував взуття. Їв, що дадуть, часто голодував, і все чекав, казали, своїх — дружину й двох дітей. Але минав час, а родичі Борсука не зголошувались. Іноді йому було дуже кепсько, але в ліс не йшов. Та й хто би його взяв у партизани — яка користь із глухонімого? Хоча вряди-годи до нього навідувався сусідський хлопець Валера, котрий, як деякі дізналися, мав стосунок до лісу й часом зникав на тиждень-другий, опісля нишком з’являючись у містечку. Глухонімий був йому потрібен, щоби підремонтувати чоботи або налагодити трофейний годинник, на чому, як з’ясувалося, розумівся Борсук.
Якось той Валера заявився не один, а з незнайомим хлопцем, сержантом із десантників. У них була особлива справа: випробувати продуктові картки. Так, звичайні картки раціонного продажу круп, борошна, солі, що їх видавали службовцям німецьких установ і чиї підробки виготовляли в лісі. Чи, може, в якій міській друкарні? Значить — фальшиві папірці. Звичайно, на таку операцію досвідчений Валера міг би послати сестру Нінку або тітку Ганулю, проте, мабуть, їх було жаль. Тому ввечері він із напарником причалапали до Борсука.
Саме того тижня він сидів без роботи й без хліба, доїдав останній чавунець картоплі, що заробив за ремонт димоходу в сусідів; солі в нього не було давно. Аж тут раптом два лісові гості, партизани, так ласкаво запитують: як живеш? Співчувають і щедро наділяють картками. На, піди в крамницю, отоварся, нам принесеш і собі візьмеш. Нам що-ніщо, головне — сигарети, решту візьмеш собі. Ми люди не жадібні, ми радянські партизани…
Борсук не міг повірити — така розкіш! І які ж хороші хлопці — так сердечно пожаліли самотнього доходягу-інваліда! Минулого тижня на ринку поліцаї відібрали добротні чоботи, котрі хотів поміняти на хліб. Та ще й дали копняка під гепу. Ці ж бо — задарма дають картки: маргарин, сіль, борошно…
Він не йшов — летів із тими картками в крамницю, де отримав усе, що належало. Так само крокував додому, де трохи засмутився, бо хлопці чомусь його не дочекалися. Вони прийшли тільки вночі, розпитали, як і що. Й іще дали карток, які тоді дуже підтримали зголоднілого Борсука.
Після війни він кілька разів надибував у містечку вже змужнілого Валеру, й щоразу цілував йому руки: такий хороший був той партизан. Так поважав старого! Зокрема, коли дав Борсуку довідку, ніби той — зв’язковий партизанського загону особливого призначення «Граніт». Саме та довідка дала йому сили жити після втрати сім’ї. Правда, незабаром він вийшов на пенсію з побуткомбінату, де працював на різних роботах, навіть вибився в майстри.
Нині ж він дуже переживав розпад СРСР. Особливо, коли дізнався, що Валера — великий начальник, одначе працює не в Білорусі й навряд чи приїде на революційне свято. Й усе через кордони, митниці, розрив економічних зв’язків. Валеру тут іще пам’ятали з війни, а найчастіше згадував його з теплотою в старечому погляді дев’яносторічний Борсук. Він був упевнений, що Валера не зрадив великій справі Маркса-Енгельса-Леніна. Та й Сталіна також. I Борсук не хотів зраджувати, бо віроломство — завжди погано. Як зателефонували з ради ветеранів, аби прийшов на покладання квітів до пам’ятника вождеві, він і прийшов. Приніс свій останній вазончик із бегоніями, бо треба ж було вшанувати й вождя, й борців за його справу, й Валеру, й того сержанта, котрий колись так уважив самотнього, знехтуваного німого.
Врешті, після війни та історія стала відома багатьом. Не знав про неї один єдиний Борсук. Варто було йому про щось розповідати? Чи ж повірив би?
Може, нехай живе у своєму рожевому тумані, доживає віку й носить вазончики до підніжжя пам’ятника. Тим більше, нині дозволено хреститися — відкрито, навіть із замилуванням…