Батьківщина
З землею й небом нерозривна нить
Мене поєднує - нетлінна павутина, -
Земля мене голубить, наче сина,
Сповитий дух мій в сонце та блакить.
Ще ж у колисці я з пісень навчився снить,
Що ці тісні краї - близькі, немов родина,
Що ниви рідної - я грудочка єдина,
Що іскорка в мені од рідних зір - горить.
Так Батьківщину я здобув собі без люті,
Але не викинув кістки чужі, забуті,
З полів, де я зростав, з озерних узбереж.
Як зневажаєш ти мене - я в темній скруті,
Бо зневажаєш ти мою вітчизну теж,
А скривдиш ти її - мене тим злом уб'єш.
1915
Бджоли
Навкруг мого садка - пні медоносних бджіл,
Що гомонять, бринять і грають, як музики.
Їх знаджує здаля цвіт конюшини й вики,
Медок несуть вони з близьких і дальніх сіл.
Я чищу вулики, обкурюю навкіл,
Лишаю восени медів запас великий,
Дивлюсь, аби хробак, отой нищитель дикий,
В захланстві не скрушив золотокрилих тіл.
Коли ж настане час летіти в світ роєві,
Не там сідає він, де мій закличний знак,
А котиться й стає аж на чужому древі.
На тій маєтності не розживусь ніяк;
Піду поглянути в діжчини янтареві,
Але біда - мій мед забрав сусід-свояк!
1918
Білорус
Дивлюся: йде якась мізерна тінь,
На плечах сірячина, вся муруга
Та порвана, а на губах осуга,
А твар неначе виорана рінь;
Захриплий подих з кашлю та болінь,
В очах життя нема, лиш - біль і туга.
Ця постать виморена й недолуга
До людських не подібна сотворінь.
То - білорус. Як гірко він зітха!
В багновище нужди його втопила
Темнота клята, мачуха лиха;
Його майно - хатиночка похила,
Його життя - сокира та соха,
Кінець його страждань - корчма й могила.
1906
Гей, у світ!..
У світ, у світ, в широку даль, -
За думкою, за вітром вслід,
Перемогти печаль і жаль,
Тож далі - в світ, тож далі - в світ!
Загартувати дух, як сталь,
І вирвати із серця цвіт
Чуття, розбити, як емаль,
Кохання злуду, й далі - в світ!
Та до польоту крил нема,
Хоч туга в серці молодім
Горить і кличе в світ давно.
О Боже, освяти мій дім -
Там мати і рідня сама...
Ах, нащо серце нам дано?!
1906
Для Батьківщини
Беру сопілку, що від сну холоне,
Буджу і пробую на голоси:
Чи стане слів-думок? Чи ти даси,
Мій інструменте, чисті передзвони?
Хвилююся, веду тривожні тони,
Хоч пісня йде, як у старі часи.
Продзвонює вітрами крізь ліси,
Летить із солов'єм навперегони.
Та відати хотілося б мені,
Як приймуть пісню свояки-сусіди,
Благословлять чи стопчуть у багні?
Але нехай - мій сум дівати ніде.
В гарячці тайній гратиму сумні
Для Батьківщини-матері пісні.
1918
Для землі прадідів моїх...
Я для тебе, о земле прадідів моїх,
Не зумію нічого в житті пожаліти,
Я готовий співати про твої заповіти,
Сад садити рясний на могилах твоїх.
Я тебе душею, серцем рад зігріти,
І корону сплести із зірок золотих,
І тебе увінчати на висотах святих,
Щоб могла ти хоч мить, як зоря, заясніти.
Я готовий за тебе полягти в боротьбі
З кривдою, що терпиш од людей і від Бога,
Від чужинця й від сина свойого сліпого...
Буду вічно страждати в жалю та в клятьбі...
І за це я прошу лиш одне, далебі -
Не жени ти мене від свойого порога.
1912
Жниво
За полем поблискує смужка пшениці
І жниці прийшли - молоді, міднолиці;
1910
Запустілий палац
1910
* * *
Зачинені у мріях з болем правди,
Ми здобувати мусимо знаття,
Досліджувати людські душі й знади,
Шукати ідеального буття,
І все заглушувати без пощади,
Що жертвує нам доля для життя,
І тільки віщувати майбуття,
Щоб потім зникнути, як прах, назавжди.
Ілюзіями живемо, хоч нас
Життя обдурювало вже не раз,
Хоч потрапляєм від спокуси в скруту.
Мотає нами доля, без вини
Караємося і п'ємо отруту,
Що нам підносять підлі брехуни.
1906
Земле...
О земле, я люблю, кохаю до безтями
Тебе, немов свою коханку, залюбки
Сплітати прагну я тобі з зір вінки,
Тебе оточувать безсмертними хвальбами.
На просторі твоїм чудові писанки
Я бачу - в зелені ти блискаєш світлaми,
Братерства й любощів палахкотять зірки;
Чого ж я прагну ще? Звідкіль душі надлами?
Душа ридає. Мрій нема вже. Тільки - біль.
Ні сонця, ні весни, лиш темінь зловорожа,
І на твоїх ланах - каміння та кукіль.
Я не люблю тебе! Що це? Чи воля Божа?
- О Христе, звідкіля ця зміна: не люблю.
Що сталося, скажи? Орю чужу ріллю...
1906
Моє терпіння
Моє терпіння, мій кривавий біль -
Щу проти мук, в яких живуть мільйони,
Де родить стогін стогони й прокльони,
Де очі всім гризе сльоза, як сіль!
Мій дух летить аж до небесних піль
Та, мов чолом об мур, там б'є поклони.
В молитвах світу крик малий мій тоне,
Нуль - у клятьбах, що линуть звідусіль!
Я в безмірі буття - ніщо. Сумління
Подумати інакше не дає.
Чому ж нема душі перебоління,
Чому здається, начебто моє
Терпіння - то усіх людей терпіння,
І простору для нього не стає?
1915
На великім світі...
На великім світі боротьба ятриться -
За свободу, й долю, та за людські мрії,
Там панує влада віри та надії,
Там добром народи прагнуть освятиться.
На великім світі небо сліз не сіє,
Ярем не майструє кривда темнолиця,
Не голубить мислей темрява-сліпниця,
В тюрмах-казематах вольний дух не скніє.
На великім світі дзвони б'ють на славу,
Ланцюги зривають із плечей титани,
Браття йдуть до сонця, заживають рани...
На великім світі в ясноту яскраву
Обертають люди віковічну мряву...
А що в нас?.. В нас тиша, лиш гримлять кайдани...
1912
На суд
На суд вам, книжники, себе я віддаю,
Судіте, як велить і пише ваш закон;
Життя моє - то гніт і рани від припон,
Але душа моя не збруднена в гною.
Я вашу обминав ненависну сім'ю,
Фальшивим ідолам не видався в полон.
Якщо я й проклинав, бентежачи ваш сон,
То проклинав себе і мук своїх змію.
Грішив я так, як ви, не мав грішніших справ,
Пив чарку гіркоти й терпіння - все до дна,
Не знадила мене облуда ні одна.
Як звір, єдиний гріх мене душив і рвав,
Мій злочин в тім, що я мав серце, серце мав!
Але чи це така страшенна вже вина?
1915
Наша господарка
Ми споконвіку так господарюєм, брате,
То сіємо, то жнем, то орем переліг;
Весною журавлів стрічаємо з доріг
Далеких, восени їх будем виряджати...
І споконвіку нас пани й царі в солдати
Беруть і на війну женуть проти своїх.
За нашу кров огонь іде до наших стріх,
Пожежі косять все, що в хаті й біля хати.
Господарюєм так і дома, й за домами,
Ждучи даремно втіх, подібні до трави,
Що жде в спекотний день роси - іди злови!..
Хліб в горлі нам стає, і душить, мов зубами,
Волання: доки ж ми ще будемо рабами
Варшави панської і царської Москви?!
1918
Не для вас...
Світання долі не для вас прийшло,
Вам зорі не цвістимуть, як блавати;
Не буде вас надія зігрівати,
Що повертається, немов тепло.
Про завтра, і про хліб, і про житло
Ви думати повинні, й працювати
За себе, і за інших, і вмирати
Від голоду, схиливши вниз чоло.
Ваш спів - квиління жалібне, безсиле,
Що вказує на вашу всю нужду,
На те, що ви живцем зійшли в могили,
Що в інших сяє радість на виду,
А вам, покривдженим судьбою злою,
Не вільно навіть вмерти з похвалою.
1906
* * *
Не мрійте про минулість величаву,
Бо мріями її не воскресить.
Віддайте хоч життя - вона й на мить
Не вернеться, не принесе вам славу.
І ваше майбуття, сповите в мряву,
Не світить щастям, мов ясна блакить.
І сумнів, схований в душі, тремтить,
І родить безнадію чорну й мляву.
Покиньте марити про давні дні,
І, як душа болить, тамуйте болі,
Будущину кохайте, та не в сні;
Піддайтесь нещасливих доль сваволі,
І працею в скорботній тишині
Встеляйте шлях прихильнішої долі.
1906
По межах рідних, де розора...
По межах рідних, де розора,
Попід склепінням неба сивим,
Спокоєм ведений зрадливим,
Сную, неначе тінь сувора.
За мною - ворог - сум, потвора,
Із нашептом глухим, гидливим:
Невже ти хочеш буть щасливим -
Сьогодні ж тут усе, як вчора!
Усе живе тим самим богом, -
У дні весняні благовісні
Із себе не здирає плісні...
Орач крокує перелогом,
Могилу шарпає нарогом,
Не знає батькової пісні.
1910
Серед могил
На плечі взявши хрест, серед могил я стану,
Як од заснулих там пророків посланець,
І гляну аж туди, де світу є кінець, -
Найдальші овиди я думкою дістану.
І всюди клич пущу - з кургану до кургану -
По всій безмежності широко й навпростець,
Клич-заклинання, клич незгублених сердець,
Вчарований у спів, у пісню нездоланну.
Прокльонами раба, що гине в злі й від зла,
Мольбою грішника, що в запалі жахному
Зарізав матір, я звернусь до сонця й грому -
Хай спалять мені плоть, хай висмалять дотла
Мій зір, неначе цвіт слабенького стебла,
Але ж нехай і хрест мій спопелять притому.
1915
Товариш мій
Іде за мною вслід блідий, кістлявий труп,
Повсюдно, наче тінь - куди я не ступлю.
Чи встану, чи вночі в постелі мертво сплю,
Зі мною завжди він - живий, рухливий слуп.
Він зачинив мене в тісний, залізний зруб,
Перетворив мій світ в темницю без жалю,
Здер почуття, чи я терплю, чи не терплю,
Здушив і відпустить відмовивсь навідруб.
Товаришу ти мій, низький уклін тобі!
Навік люблю тебе, люблю тебе давно,
Ти - посланець мій, ти - самого щастя дно...
О, не покину я ні в сні, ні в боротьбі
Тебе, як і мене не кинеш ти в журбі...
Хвала тобі і честь, моя Самотино!
1915
У присмерку
Я думати люблю в смеркання час,
Як світ приодягає чорні шати,
Як зірка гляне до моєї хати
Крізь шибку - мерехтлива, як алмаз.
Я тисячі думок сную нараз
Про свою долю... щоб не заридати,
Збираю дух в нечулість, ніби в лати,
Але вочу сльоза - єдиний спас.
Сиджу і мрію. Жду. Кого - не знаю.
Не можу сам собі відповісти,
Здається, долі кращої чекаю.
Та чи дождусь, чи вийду з темноти
Свойого болю й смутку в щасті й силі,
Чи краща моя доля - аж в могилі?
1906
Чому?
Для духу вольного нема межі, ні краю,
Куди б сягнуть не смів і де б не пролунав;
У хаосі буття, в пітьмі всесвітніх з'яв
Не знищується він, не відає одчаю.
Він знає тайни душ, зітхання серць в розмаю,
Все те він спізнає, що біг віків не знав.
Як фенікс із золи, возноситься з канав,
Геть обганяючи темнотних звірів зграю.
Ти створений із сонць; твоя снага змогла б
Тримати перуни, носити світло дуже,
Ти в жодній боротьбі не впав і не ослаб.
Але чому ж ти там ніщо, нескутий дэше,
Де дзвонять кайдани так звично й так байдуже,
Де кров'ю і вогнем раба частує раб?
1915
Я люблю
Я люблю наших нив золотину
І сповиті у зелень луги,
Шум похмурих борів навкруги,
Дзвін джерел у серпневу годину...
Я люблю в наших селах стоги,
Вкриту мохом убогу хатину,
Свій народ - цю прив'ялу квітину,
Цілий край, що мені дорогий.
Я люблю ясні очі і груди, -
Від дівочої гину краси,
І болить мене серце сумне.
Кличу, зву, ніби йду поміж люди,
Але чують мій клич лиш ліси,
Клич: хто любить, хто ж любить мене?
1912
|
Переклад: Дмитро Павличко
Беларуская Палічка: http://knihi.com |