Я думати люблю в смеркання час,
Як світ приодягає чорні шати,
Як зірка гляне до моєї хати
Крізь шибку - мерехтлива, як алмаз.
Я тисячі думок сную нараз
Про свою долю... щоб не заридати,
Збираю дух в нечулість, ніби в лати,
Але вочу сльоза - єдиний спас.
Сиджу і мрію. Жду. Кого - не знаю.
Не можу сам собі відповісти,
Здається, долі кращої чекаю.
Та чи дождусь, чи вийду з темноти
Свойого болю й смутку в щасті й силі,
Чи краща моя доля - аж в могилі?
1906